… Колись давно мешкав у цьому краї Гуцульський Князь і мав доньку – одиначку, пещену та люблену Анничку. Багато добрих легінів сватали в Князя Анничку, та жоден не сягав тих статків та слави, що їх жадав для доньки Князь.
Та й Анничці байдуже. Вона ж-бо давно покохала Іванка… Покохала одразу, як тільки побачила і було те кохання міцним, як скеля і ніжним, як світанковий серпанок літньої ночі. Присушив леґінь серце дівчини, і почали вони удвох крадькома зустрічатися в горах о тій порі, коли на землю спускалося надвечір’я…
Та недовгим було щастя закоханих. Швидко дізнався Гуцульський Князь про таємні зустрічі, гнівно гукнув Анничці:
— То так ти, доню, шануєш свого тата, так його старе серце втішаєш? То знай же, що ніколи я не віддам за музику свою єдину дочку, свою надію останню! – та й замкнув доньку в своєму палаці. Застрашилася Анничка, заплакала-затужила. А потім вирішила втікати від батька до коханого. Підкупила сторожу й втекла. Однак Гуцульський Князь післав гонитву за втікачами, наказав убити Йванка, а Анничку схопити за коси та силоміць притягнути до батечка на праведний суд. Біжать Анничка та Йванко. Не відстають і посіпаки. Пливуть Анничка та Йванко. Пірнають і князівські слуги. Не зупиняються Анничка з Іванком. Не спочиває й гонитва.
От-от наздоженуть.
А попереду скеля. Висока та міцна, як справжнє кохання людське. А попереду урвище. Глибоке, як відчай. Зупинилися закохані.
— Стрибаймо, Йванку! Не зможу я без тебе жити! Ніяк нам в цьому світі не зійтися, тож хай на тому світі звінчаємось, коханий!
— Ми не розлучимось, Анничко! Тримай мою руку, кохана!..
…Не наздогнали переслідувачі Анничку та Йванка. Добігли до скелі, а там – ані душі. Тільки два соколи парили високо в небі, разом, наче на одному крилі, та хіба ж принесеш Князеві соколів? Не повернулися і слуги до Князя, злякалися його гніву.
З того часу і живуть у цьому краю соколи. Щоліта з’являються нові і нові соколята. Почуваються вільно, бо ж не зачіпають їх гуцули, а вірять, що раз на рік Анничка та Йванко мають силу, отриману в дарунок за свою любов, благословляти закоханих. І тоді кохання триватиме вічно. Тож приходять закохані на Сокільську скелю, беруться за руки і прохають у Аннички та Йванка допомоги. І вірять, що коханню тих, хто був на Сокольській скелі, не страшні розлуки, а чекає їх лиш вічна любов…